На продовження теми спогадів про події 24 серпня 1991 року публікуємо статтю Юрія Луканова – керівника прес-служби Народного Руху України в ті часи, яка була опублікована на сайті "Лівий берег"

24 серпня 1991 року, я  стояв навпроти телевізора - ошелешено дивився на екран, як неандерталець на якусь технічну іграшку. Транслювали ухвалення Верховною Радою Акту державної незалежності України.

Все нібито виглядало  логічно:   Народний Рух України, на той час наймасовіша опозиційна організація, оголосив на своєму Другому з`їзді мету – здобуття  незалежності. 19 серпня у Москві стався державний заколот, котрий міг перекреслити такі мрії. Закономірно - український парламент відреагував на це рішучими діями.

Я тоді працював керівником прес-служби Народного Руху і, здавалося б, дивуватися не було чому. Однак, все одно не вірилося… Покоління моє і старше народилося і виросло в Радянському Союзі. Нам неможливо було  уявити кінець його існування. Ця держава виглядала як щось непорушне, вічне. Союз міг існувати без кого завгодно. Але не без України. Проголошення її незалежності ставило крапку на комуністичної імперії. Сьогодні розвал СРСР здається закономірним, тоді ж він сприймався як щось неймовірне.

Взагалі, той період був для мене часом кількатижневого ошелешення. 24 серпня я повернувся з Англії. Нині закордонна поїздка – явище звичне, а ще 20 років тому відвідати капіталістичну країну було синонімічним польоту на Марс. Випускали, хіба що, спортсменів та номенклатурників. Проте часи вже потроху мінялися…

Лондон  приголомшив не стільки красою міста, скільки – багатством… вітрин. Після сірої країни з порожніми полицями магазинів, з величезними чергами і суцільним хамським обслуговуванням,  раптом побачив:  може бути держава сита, багата, з товарами на будь-який смак і будь-яку потребу. Будете сміятися, але особливо запам*яталися... банани. В Києві їх дістати було неможливо. Кілька разів мама привозила цей фрукт   з відряджень до Москви. Вони мені так подобалися, що я, наче останній ненажера, їв їх без зупинки, поки не з`їдав усі. А в Лондоні просто на вулицях  стояли лотки з фруктами, серед яких бананів було чи не найбільше – нарешті наївся їх від душі. 

Саме  тоді зрозумів чого громадян Союзу не відпускали далеко від кордонів. Побачивши все це на власні очі, громадяни почали б замислюватися – чому в космос ми літаємо, а живемо убого? Чому в нас неможливо наповнити магазини товаром?

Друге одкровення спіткало 19-го серпня. Напередодні пізно увечері я повернувся з подорожі британськими містечками, де читав лекції для української діаспори про становище в СРСР і Україні. Я мав ще кілька днів  і сподівався походити по визначних місцях Лондона. Але вранці мене розбудив власник будинку, де я жив, нині вже покійний пан Михайло Добрянський. Він повідомив, що Горбачова скинули. Хоча з початком перебудови в Радянському Союзі й було неспокійно, державний переворот виглядав подією абсолютно нереальною. У це просто неможливо було повірити. Неможливо.

Сьогодні розумію: заколотники на чолі з Янаєвим виглядали не вельми переконливо. У них тремтіли руки. Але звідки мені тоді було знати як мають виглядати заколотники? Перша думка: відкласти повернення додому, бо якщо б заколот, котрий ставив за мету збереження СРСР,  переміг, керівника прес-служби пронезалежницької організації точно б заарештували.

Пізніше, журналіст і громадський активіст Володимир Золотарьов згадував: 19-го серпня він заходив до будинку Руху, який тоді знаходився на площі Перемоги навпроти готелю „Либідь”. За його словами, там було порожньо, мовляв, всі злякалися.

Не беруся судити про весь Рух, але Рух-прес працював як добре налаштований  годинник.  З нині відомим політичним аналітиком, тоді - керівником Українського пресового агентства (УПА)  в Англії  Тарасом Кузьом, ми факсом отримували від Рух-пресу інформацію, перекладали англійською й поширювали у британських ЗМІ як новини; писали листи з коментарями... Один з таких листів надрукувала впливова „The Independence”.

Після повернення Горбачова з Форосу до Москви, я  вирішив, що боятися нічого  - 23-го  вилетів додому. Прямого авіасполучення Києва з Лондоном тоді не було – летів через Москву. В центрі російської столиці кидалися в очі сліди протистояння заколотників і демократичних сил – вивернуті танками бетонні плити на набережній Москва-ріки.

Назавтра був Київ і Акт незалежності. Рада вирішила заборонити КПУ, створивши спеціальну комісію із розслідування її діяльності. Журналісти потягнулися на Банкову – в нинішню АП, де тоді розміщувався центральний офіс Компартії. Звісно, підходи до будинку вже встигли заблокувати міліціянти. Раптом, з одного із вікон визирнув член тої комісії, журналіст Олександр Сопронюк.

 Річ не в тому, що ще вчора його б на Банкову  на гарматний постріл не підпустили б, а сьогодні він там вільно гуляв  коридорами. Річ в тому, що Сопронюк був … у спортивній майці! Він у майці зайшов у приміщення ЦК Компартії, куди йшли, застебнутими на всі ґудзики, з тремом у колінах. Один його зовнішній вигляд свідчив: в країні мають місце фантастичні зміни.

Перекрикуючись, ми домовилися зняти з даху радянський червоно-синій прапор, а членам комісії  - провести прес-конференцію.

Чоловік з тридцять журналістів і просто цікавих піднялися на дах. Серед них: Микола Вересень, тодішній народний депутат Юрій Збітнєв, активіст Народного Руху Анатолій Шибіко – це всі,  кого пам’ятаю.  Прапор радянської України був прив’язаний  до спеціальної хиткої щогли. А щоб вона стояла вертикально, до її низу кріпився тягар. Ми опустили щоглу і незалежна Україна позбавилася одного з головних символів УРСР – червоно-синього прапора.