День 23 лютого 1918 року відомий військовою капітуляцією і міфами про героїчні бої більшовиків

Чому день немов би перемоги російських червоних військ під естонською Нарвою над німецькими вояками має бути офіційним святом незалежної України – й перевіримо, а що насправді тоді відбулося на Східному фронті Першої світової війни, учасниками якої були і Росія, і Німеччина, хто кого реально переміг і чи існують вагомі підстави щось святкувати?

...Із самого початку Першої світової війни більшовики успішно розкладали зсередини й розвалювали армію Російської імперії, а потім – Російської республіки. Настільки успішно, що, здобувши наприкінці 1917 року владу в Росії, вони отримали у спадщину мільйонні натовпи озброєних дезертирів, які не хотіли воювати, а прагнули лише грабувати «буржуїв». Із такою армією воювати можна було тільки проти цивільного населення або – вдесятьох на одного – проти учорашніх гімназистів та студентів, які боролися за свободу своїх народів. Не дивно, що більшовики пішли на мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, а коли переговори зірвалися, через голови урядів центральних держав закликали народи цих держав до соціалістичної революції. Та революція тоді не розпочалася; навпаки, німецькі й австрійські війська легко прорвали деморалізований російський фронт і 18 лютого зайняли Двінськ (Даугавпілс), 20-го – Мінськ, 21-го – Полоцьк, 22-го – Режицю (Резекне). Потім вони рушили до Пскова, де були розташовані штаб Північного фронту та фронтові склади військового спорядження, боєзапасів і продовольства. 23 лютого більшовики оголосили осадний стан у Пскові, а 24 лютого після короткого бою здали його. Отака от «славна перемога».

   Тоді ж – тільки зовсім без бою – була здана й Нарва. Саме там кілька тисяч балтійських матросів, значне число яких було родом із України, під орудою українця Павла Дибенка без бою, випивши перед цим цілу цистерну спирту, дружно драпонули від роти німецьких військових велосипедистів (як тоді говорили, «самокатників»). Воістину «справжні мужики» – пробігли по лютневому снігу кілька десятків кілометрів у повній матроській формі!

Іншими словами, якщо хтось і міг би святкувати щось 23 лютого, то, мабуть, німці – невелику, але приємну перемогу над російськими більшовиками.

  Утім, може, щось тоді відбулося знаменне на теренах України? Таки ж було. Від 21 по 24 лютого 1918 року відбулася битва за Бердичів між вояками УНР та 5-ю Інтернаціональною червоною армією під командуванням Кіквідзе. Після кількаденних боїв «червоні» були розбиті і втекли до Києва, а далі – на Московщину. З кожного боку у цьому бойовиську брало участь десь по 1500 бійців. То, може, Віктор Янукович не втечі «червоних» із Нарви та Пскова, а саме цю перемогу вояків УНР і взяття Бердичева вважає настільки символічною справою, що на честь неї має відзначатися «день справжніх мужиків»? Так тоді треба на місці бойовиська спорудити великий монумент коштом Партії регіонів – не бідні-бо люди входять до чолівки цієї партії...

  23 лютого 1918 року відоме в російській воєнній історії ніяким іншим актом, окрім підписання німцями (саме 23 лютого!) договору про мир на більш невигідних Росії умовах, ніж ті які випрошував у німецького уряду більшовицький Раднарком. Прийняттю цього акту передували повна деморалізація російських військових частин і рішення розпочати евакуацію населення із Петрограда. Саме тоді з’явився знаменитий декрет Раднарком «Социалистическое отечество в опасности!», який 21 лютого підписав В. Ленін. Цікаво, що цей витвір постійно розміщували у збірках більшовистьского вождя, хоча декрет був написаний не ним. Справжнім автором цього документу є Л. Троцький.

   Цікаво, що під загрозою німецької окупації, у декреті йдеться не про створення Червоної армії (і про Червону армію взагалі), а про організацію відступу перед німецькими військами і терору проти власної опозиції. Конкретні вимоги декрету зводяться до такого: 

1) відступати й нищити все цінне на своєму шляху, щоб не дісталося ворогові;

 2) мобілізувати людей під наглядом червоногвардійців для копання окопів (треба тут врахувати той момент, що в лютому, коли замерзла земля, копати окопи річ не дуже приємна, тому не дивно, що відказників пропонували розстрілювати);

 3) пропонувалося закрити опозиційні газети, а їхніх співробітників, щоб вони не займалися антибільшовицькою діяльністю, відправити копати окопи (до речі, серед цих співробітників могли виявитися відказники, що давало привід для їхнього розстрілу);

 4) організувати терор, проводячи розстріли без суду й слідства антибільшовицьких опозиціонерів.

    Більше того, на 23 лютого припадає й «героїчне рішення» більшовицького ЦК підписати мирний договір із державами Четверного союзу.

     Отже, 23 лютого є днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.

      З метою приховання справжньої правди про день 23 лютого 1918 р. і фактичну капітуляцію перед німцями, пізніше був запущений міф про героїчні бої, які вели з німцями більшовики в лютому 1918 р.

      Здавалося б, що запровадити у себе свято сусідньої країни, з подібним історичним корінням, ніяк не можна. Але не в Україні…

      Ось уже понад десятиріччя як, на виконання президентського указу Л.Кучми від 23 лютого 1999 р. в Україні офіційно відзначають День захисника Вітчизни — фактично, поновлений у правах колишній День Радянської армії.

      "Змінювати цю дату ні в якому разі не можна", заявив 13.02.2009 р., виступаючи на телеканалі "Інтер" лідер найбільшої в Україні Партії регіонів на виказане бажання президента В.Ющенка перенести День захисника вітчизни з 23 лютого на 29 січня. "Я говорю про це з величезним обуренням", сказав В. Янукович.

      "І хочу Вас запевнити, що ми нікому не дозволимо забрати у нас це свято, хто б і як не намагався перенести його на іншу дату, чи забути взагалі", заявив лідер Партії регіонів,.

Як відомо, В. Янукович не служив у армії, бо в призовний період перебував у в"язниці, за пограбування.